«Ми досі множимо барʼєри замість того, щоб їх усувати»: Ніна Мацюк про інклюзію в Україні

Що таке інклюзія та безбар’єрність

Інклюзія — це коли ми включаємо тих людей, які виключені з соціуму. Причини можуть бути різними: наприклад, у людини може бути інвалідність, вона може мати іншу національність, різне віросповідання, може народитися з різною сексуальною орієнтацією, може бути жінкою тощо. І через одну з цих причин людина може бути виключеною з соціуму або не до кінця включеною в нього.

Або, якщо ми говоримо про сучасний український контекст, то це зокрема про людей, які мають статус внутрішньопереміщених осіб. Вони покидають свою домівку, обривають соціальні зв’язки, залишають роботу й переїжджають до іншої частини України. Також виключеними можуть бути ветерани та ветеранки, чинні військовослужбовці та військовослужбовиці, а також близькі тих людей, які стали на захист країни.

А безбар’єрність — це фактично такий підхід, коли ми усуваємо бар’єри для того, щоб кожна людина могла брати участь у суспільстві, могла приносити користь, реалізовуватися, працювати. Бар’єри можуть бути дуже різними: фізичними, інформаційними, зокрема в цифровому світі. Бар’єри можуть бути в освіті, в економіці, у суспільному та громадянському житті. Наприклад, людина за об’єктивних причин, допустимо, через відсутність фізичного доступу, не може волонтерити або взяти участь в акції підтримки військовополонених.

Насправді в темі безбар’єрності я вже понад 10 років. Раніше працювала з дітьми дошкільного віку і бачила несправедливість: у діток без інвалідності є безліч можливостей, перед ними відкриваються буквально всі можливості, що не можна сказати про діток з інвалідністю. Мені дуже хотілося щось змінити для конкретно цих людей.

А коли почала досліджувати, вивчати цю тему, то зрозуміла: потрібно змінювати всю систему, бо раніше ми жили більше в парадигмі утримання бар’єрності. Тобто, ми утримували, наприклад, різні інституції, які тримали людей за цими бар’єрами. Наприклад, спецшколи, інтернати — усе це продовжує фінансуватися з коштів платників податків.

Натомість можна створити умови для того, щоб усі навчалися разом, як результат потім працювали разом і створювали разом світ — зручний і комфортний для всіх.

А ідентифікуватися насправді це почало як тема безбар’єрності у 2021 році. До того я займалася інклюзивними практиками в Україні.

Складнощі у роботі

Усе, що забирає ресурс, сили, мотивацію й енергію. Коли люди, які не мають відповідних кваліфікацій і досвіду, починають щось робити, що більше шкодить, ніж допомагає. І так само це створює уявлення, що саме такі рішення є правильними. Хоча насправді це не так. Причина всього цього — просто у людей немає розуміння того, що вони роблять. Це помітно, коли відкривають нові "безбарʼєрні" об’єкти, у яких порушено державні будівельні норми "Інлюзивність будівель і споруд".

Левова частина суспільства має враження, що саме такий вигляд має безбарʼєрність. Тому ми просто множимо бар’єри замість того, щоб їх усувати. Це дуже сумно й дуже демотивує, тому що дуже багато роботи зроблено для того, щоб пояснювати, як це має виглядати, як це важливо робити, яких норм і стандартів потрібно дотримуватися. Але у нас якісь усе ще різні світи — тих людей, які в цьому розбираються, і людей, які є балансоутримувачами або безпосередньо виконують роботи. Це дуже засмучує.

Цінність роботи

Загалом із моментів, коли цінність відчувається особливо гостро, і складається моя робота, бо інакше, напевно, я б цього всього не робила.

Наприклад, історія про те, як чоловік, маючи інвалідність, девʼять років не міг отримати водійські права. Тепер він їздить автівкою, працює й живе набагато комфортніше життя, ніж було до того.

Або коли військовий після того, як отримав поранення і втратив руку, ногу й майже повністю втратив зір, здобуває вищу освіту й відкриває для себе нові можливості.

Чи коли жінки з інвалідністю відкривають власний бізнес — і це класні товари, які приємно замовляти, якими приємно користуватися. Таких моментів на превелике щастя дуже багато.

Або коли молоді художниці з інвалідністю внаслідок психічних порушень розвиваються в мистецтві, малюють, пишуть картини й потім представляють Україну на міжнародній арені. Такого багато.

Абсолютно в кожної людини є потенціал, який вона може розкрити, бути щасливою, приносити користь і створювати можливості. І коли ти створюєш ці можливості, то воно того все варте насправді.

Як підтримати військових і ветеранів

Підтримка має бути такою, щоб не порушувати кордонів.

Тому що б ви не робили, що б не думали, як би не планували діяти, будь ласка, пам’ятайте: гідність і повага до людини має бути завжди на першому місці. Кожна людина — особистість.

І те, що, наприклад, підходить або що потрібно одній людині, абсолютно не означає, що іншій може підійти.

Дуже важливо не жаліти людей на словах, на діях. Теж не потрібна надмірна героїзація, коли ми ставимо людину вище абсолютно всіх і всього. Загалом маємо тримати за мету, коли людині не потрібна допомога. Маємо дійти до такого рівня, коли кожна людина має необхідну підтримку, має все необхідне і не потрібна стороння допомога. Дуже часто, коли в нас виникає бажання допомогти, то це не про людину, якій ми конкретно хочемо допомогти. Дуже часто це про те, щоб задовольнити особисто нашу потребу в цьому.

Виклики партнерів та партнерок військовослужбовців

Партнери та партнерки військовослужбовців стикаються з дуже різними викликами. Наприклад, екзистенційними: яким тепер може бути і є їхнє життя. Вони можуть відчувати перманентний страх і переживання за людей, яких кохають: у них відсутня фізична, моральна, психологічна підтримки. Банально нікому підняти важкі пакети додому, коли не працює ліфт; полагодити батареї; поміняти з зимової на весняну шину тощо. Усе через відсутність партнера поруч.

Дуже ще важлива така заувага. Зараз іде поділ на цивільних і військових.

Партнери захисників не в війні й не в воєнному світі, але й не в цивільному. Вони проживають своє життя десь поміж, не відчуваючи ґрунт під ногами. Це дуже виснажує життєву енергію в цілому.

До того в цих умовах потрібно завжди бути готовим до викликів, брати відповідальність за себе й за інших людей, про яких маєш піклуватися.

Суспільство як опора для ветеранів і тих, хто поріч із ними

Дуже хороше питання, на яке насправді важко відповісти. Завдяки вчинку військових, ветеранів ми маємо можливість жити. Люди не включені в контекст того, як вони живуть, з якими викликами зіштовхуються, які є в них потреби, які є можливості й неможливості і як це можна змінити.

Якщо частина соціуму абстрагувалася від цього й піклується лише про задоволення власних потреб, то насправді в такій ситуації дуже важко говорити. Натомість якщо люди включені в цей контекст, цікавляться, то насправді там немає ніяких проблем, оскільки ти піклуєшся, включаєшся, не є байдужим до тих, хто поруч із тобою.

Тому проблем із підтримкою не буде, якщо з самого початку ти в контексті того, що відбувається у твоїй країні. Якщо ж ні, то тут, боюсь, у мене немає відповіді.

Що варто пам’ятати про адаптацію після війни

Про те, що кожна людина переживає власний індивідуальний досвід. Ми дуже часто шукаємо простих відповідей на складні питання. Наприклад, досвід ветеранів — такий, досвід ветеранок — такий, досвід дружин — такий, досвід дітей — такий, досвід цивільних — такий. Але насправді це не так. Досвід усіх цивільних людей теж різний, як і військових, адже в усіх різний бекграунд, умови тощо.

Різні речі впливали на людину до того, як вона почала служити, під час того, як служила тощо. Тому тут дуже важливо пам’ятати про індивідуальний підхід і те, що не існує рішень, які підійдуть абсолютно всім. Дуже важливо пам’ятати про особистість.