«Час не лікує, але вчить жити по-іншому»: історія сестри загиблого військового

«Нам, родині, він розповідав, що перебуває на навчаннях, а в цей час насправді був у гарячих точках: Донеччині, Луганщині, Харківщині. Так він оберігав нас, — ділиться Анна. — Його загибель була і є нашою найбільшою трагедією в житті. Мій брат був хоробрим і відповідальним командиром. Його побратими згадують, що коли треба було вирішити щось вкрай серйозне, пов’язане з особливою небезпекою, він першим відгукувався: „Це зроблю я. Важко? Можливо, та ми з цим упораємося обов’язково“».

Анна зазначає, що найскладнішим періодом після втрати стали перші півтора року. Загоїти рану втрати їй допомагало те, що вона дозволила собі проживати всі емоції. Але разом із цим вона стежила за своїм здоровʼям — зокрема раціоном. На тлі стресу в героїні зменшився апетит: «Я стабільно контролювала прийоми їжі, не пропускала їх. Їжа, сон і відпочинок — це перше, про що має подбати людина в нелегких стресових ситуаціях, не говорячи вже про трагічні події. І добре, якщо буде поряд людина, яка візьме це на себе».

До свого звичного життя Анна почала повертатися поступово. Спочатку, приблизно через два тижні, — до «функціонального існування», а до чогось справжнього, нового — лише через півтора року, коли почала вивчати психологію й освоювати нову професію.

За її словами, час не лікує, але він допомагає змиритися, прийняти, переглянути якісь свої цінності в житті, знайти нові сенси. Час вчить жити по-іншому.

Я дала собі право прожити всі емоції. Важливо прийняти, що життя вже не буде таким, як раніше. Потрібен час, аби людина знайшла нові сенси й новий стиль життя.

Анна підкреслює, що підтримувати тих, хто втратив рідних на війні краще не словом, а ділом. Наприклад, допомагати з якимись побутовими справами, адже слова втіхи не допоможуть.

«Будьте присутніми, допомагайте на рівні дій. Якщо не знаєте, як запропонувати свою допомогу, можете запитати: „Скажи, будь ласка, що я можу зробити для тебе? Можливо, купити продукти або ліки? Чи прийти приготувати їжу? Чи відвезти кудись, супроводити?“. Замість „Ти як?“ краще запитати „Що ти робив/робила сьогодні?“. Або якщо знаєте, що людина мала щось зробити, можете поцікавитись, чи вдалось або як все пройшло. Запитуйте не про емоції, настрій чи стан, а про поведінку, конкретні дії», — радить Анна.

Також героїня зазначає, що добре, коли підтримка відбувається й на рівні громад, коли місцеве самоврядування опікується такими людьми: організовує памʼятні зустрічі, події, памʼятає привітати сімʼї зі святами. Це дозволяє відчути, що людина має підтримку громади, а про її рідну людину памʼятають.