Щоденник із Маріуполя: спали у кімнаті без вікон і сподівалися, що дві стіни вбережуть нас від снаряду
Стрічка «20 днів у Маріуполі» режисера Мстислава Чернова здобула премію «Оскар» як найкращий повнометражний документальний фільм. Це перший «Оскар» для України. Згадуючи разом з усіма березень 2022 року, SHUBA републікує колонку нашої авторки Марини Головньової, яка перші тижні війни провела у Маріуполі, своєму рідному місті.
Ми не мали зв’язку з Мариною з 1 до 17 березня 2022, доки, нарешті, не отримали повідомлення: «Ми вибралися із батьками! Сьогодні приїхали в Запоріжжя». Про життя у місті під час війни Марина розповідає у своєму матеріалі.
Ми дожили до ранку
На 8 березня 2022 року в Маріуполі вже не було не лише електрики, опалення, зв’язку, представників місцевої влади (за винятком кількох справжніх Людей), але й газу.
Ми спали в кімнаті без вікон і сподівалися, що дві стіни вбережуть нас від снаряду. Точніше, ми майже не спали взагалі, а ледве дихали від страху, від холоду, від того, як ударні хвилі трусили стіни й меблі, від гулу літаків над містом. Намагалися вгадати, чи розриви снарядів, які ми безперестанку чуємо, були від нас чи до нас.
Ночі були найстрашнішими, і коли я нарешті бачила через дверний отвір світло, то ставало трохи легше — ми дожили до ранку.
40 хвилин намагалися скип’ятити каструльку з водою на сирих дровах біля під’їзду. На вулиці мінус 8, і знов випав сніг.
Бомбардувальники
О 8-й годині як завжди побігли до драмтеатру, аби побачити друзів і дізнатися бодай якісь новини. Йти було досить близько, але по дорозі кілька разів доводилося забігати у під’їзди — повітряна тривога. Про сирени не йдеться, я взагалі вперше їх почула, діставшись Запоріжжя 17 березня.
У Маріуполі ми дізнавалися про загрозу авіанальоту, коли безпосередньо чули сам бомбардувальник. Ховалися і слухали, коли впаде перша бомба, потім друга, адже бомбардувальник несе їх дві. Потім ще кілька хвилин — раптом бомбардувальник не один. Якщо було тихо, то, в принципі, можна виходити й далі йти у своїх справах. Навіть діти знали цю схему.
На Драмі ми годинами стояли на морозі й чекали хоч якоїсь інформації: що взагалі відбувається в країні, у місті, чи буде сьогодні або завтра зелений коридор.
В обід приїхали військові, привезли дітям у Драмі памперси, ковдри й печиво — що вдалося зібрати по місту на розкрадених мародерами складах. Роздали інформаційні листівки з новинами. Як завжди, бадьоро розказали про ситуацію на передовій. «Ми їх скоро відіб’ємо, ми кожного дня робимо все, аби от-от уже розкільцювати місто і ви всі могли виїхати».
Наш новий друг, який врятує за кілька днів нашу родину, приніс букет квітів! Це ж 8 Березня. Я тримала в руках ті квіти, а люди дивувалися, підходили й просили просто понюхати їх. Не вірили, що вони справжні, що в цьому ніби забутому всіма місті ще залишилося щось із нормального життя.
Пізніше на Драму приїхали й поліцейські. Якийсь чоловік розпитував у одного з них, що йому робити з трупом сусідки. Вона вийшла у двір розігріти їжу, поруч упав снаряд, жінку розірвало на шматки, він зібрав їх у пакет і відніс у гараж. Я тоді подумала, що зараз і сюди може прилетіти снаряд, нас усіх так само розірве на шматки й про це навіть ніхто ніколи не дізнається.
Вірші й шампанське до 8 Березня
Новин про коридор у той день так і не було, і ми ні з чим пішли назад. Попрощалися з друзями до завтра. Я щоразу думала, що ми так легко обіцяємо одне одному побачитися завтра, але попереду ще пів дня і ще ніч, і хтозна, куди росіяни скинуть чергову бомбу і хто до того завтра доживе.
До темноти й комендантської години треба було встигнути щось приготувати їсти. Уже декілька годин тривало затишшя. Біля дитячого майданчика було кілька вогнищ, на решітках із холодильників стояли сковорідки, чайники, каструльки. Хтось навіть виніс пляшку шампанського і пластикові стаканчики. Це ж 8 Березня. Шампанського вистачило тільки жінкам, чоловіки посміхалися і говорили приємні слова. Один із сусідів раптом сказав:
Ми тут із сином на утрєнік до 8 Березня готували вірш. Шкода, що пропадає!
Його малий тут же вліз на найвищий турнік посеред двору, ми всі обступили його і притихли, а він голосно і виразно почав читати вірш. Кожне слово відбивалося чіткою і дзвінкою луною від дев’ятиповерхівок навколо.
Це цікаво: Непереможні вареники. Рецепт від 10-річного Марка
Вірш був українською мовою, про маму, про весну, про квіти. В останньому рядку було щось про рідну красиву Україну. Усі стояли мовчки ще кілька секунд, потім почали аплодувати. Малий не збився жодного разу і явно був страшенно гордий собою. Хтось витягнув із кишені й дав йому дефіцитну шоколадну цукерку.
«Як добре, що вірш не пропав», — сказав сусід, потріпав малого по плечу і повернувся до свого вогнища.