Корисний досвід: як біженцю з України перетнути кордон з Румунією 

Коли я нарешті відкинула всі страхи та виїхала з рідного дому на вокзал, то ще не мала ніякого плану щодо свого майбутнього.

Київський вокзал зустрів сиренами, великим натовпом та незрозумілою системою відправлення поїздів. Трохи озирнувшись, отримавши відповідь у довідці та порозмовлявши із сусідами, я зрозуміла, що потяги на відправку подаються щойно з'являється така змога, без розкладу.

Мені не вдалося потрапити на два потяги до Львова, але на сусідній колії відправлявся потяг на Івано-Франківськ і ще була змога потрапити на нього.

Я зайшла в потяг однією з останніх. У вагонах не було сидячих місць, та мені пощастило їхати у коридорі купейного вагона. Поїзд прямував до Івано-Франківська через Львів, але по дорозі я дізналася, що черги на кордоні із Румунією не такі великі, як на кордоні з Польщею, тому вирішила їхати до кінцевої зупинки. Отже, через 10 годин дороги ми опинилися у Івано-Франківську. Після того, як я зійшла з поїзда, одразу почула, що от-от буде потяг до Чернівців. Так визначилася моя доля.

Після приїзду в Чернівці я не витрачала часу та домовилася щодо місця у таксі до кордону просто на вокзалі. Треба зазначити, що потяг до Івано-Франківська був безкоштовний, а за проїзд до Чернівців та таксі до кордону я мала заплатити.

Сівши у таксі, я дізналася (бо не мала уяви про це до того), що найближчий пункт перетину кордону — Порубне. Водій зміг довести мене та інших пасажирів майже до кордону, але десь за 1,5 км від пропускного пункту до Румунії стояв поліцейський пост і нам довелося вийти з автомобілю. Це означало, що далі ми будемо йти пішки. Одночасно з нами на кордоні була доволі невелика черга із приватних автомобілів, які очікували дозволу на перетин. Коли я запитала у водія таксі про чергу з автомобілів і чи є вона постійно такою невеликою, водій мені відповів, що, зазвичай, черга більша, але у той день пощастило.

Отже, після пішого походу (1,5 км) до пропускного пункту Порубне та невеликої (близько 30-40 осіб) черги на перевірку документів я пройшла кордон із Румунією. Ніяких нюансів на кордоні не виникло, черга рухалася швидко. Запитань ні дітям, ні жінкам не ставили. Чоловіки, звісно, залишалися на території України.

Було дуже лячно, адже я не знала, як все буде далі. Але виявилося, що всіх, хто перетинав кордон, чекали волонтери з евакуаційного центру, розташованого у місті Сучава поряд з кордоном. Нас всіх безкоштовно та ввічливо посадили у мікроавтобус та відвезли у центр для біженців. У великій залі готелю розміщали усіх, хто приїжджав.

Після того, як я надала свої паспортні дані та підписала запит на ночівлю у центрі, мені надали квиток з номером мого ліжко-місця (матрацу) із білизною. Центр мав все необхідне для таких, як я. Полиці з будь-якими гігієнічними засобами, їжу (зокрема гарячу), чисті туалети, одяг, капці, можливість у будь-який момент отримати чашку кави або чаю зі смаколиком на вибір. Головне - центр мав волонтерів, які чудово розмовляли українською та дуже хотіли допомогти.

Я переночувала у цьому доволі комфортному (для цієї ситуації) місці та наступного дня поїхала далі до друзів, з якими напередодні, у спокійні обстановці, вирішила питання свого перебування.

До речі, волонтери попередили, що якщо я не буду мати змогу влаштуватися на проживання у Румунії чи в іншій країні (якщо Румунія є транзитною країною), вони допоможуть отримати тимчасову домівку у небайдужих мешканців міста.

Хай щастить!