Варили страву без кришки та ворожили на поминальній свічці: кулінарні традиції в Україні на Провідну неділю
- Рубрика
- Гастроісторії
- Автор
- Саня Малаш
Зв’язок між живими та мертвими ніколи не вривається. Їжа в народному уявленні — один із засобів налагодити безпечний «контакт» із померлими. Небіжчиків шанували кілька разів на рік і зокрема на Провідну неділю — наступну неділю після Великодня. Які гастрономічні традиції існували в Україні на Провідну неділю — що їли, де збиралися, як поводилися, — розповідаємо просто зараз.
Провідна неділя, Гробки, Могилки, Проводи, Задушниця, Діди, Радовниця — наступна неділя після Великодня. Цей день був присвячений померлим близьким.
Вважалося, що впродовж великоднього тижня духи небіжчиків повертаються на землю, щоб навідати живих родичів. Суть Провідної неділі (у народному уявленні) в тому, щоб гідно провести покійних на той світ, аби вони лишилися задоволені та на знак вдячності впродовж року оберігали тих, хто зостався на землі.
Обов’язкова вечеря на Провідну неділю
Відповідь на запитання, які традиції існували в Україні на Провідну неділю, варто починати з того, де відбувалося поминання. Таких місць існувало чотири: власна оселя, кладовище, церква та корчма.
Найчастіше «справляли діди» на кладовищі, біля могил своїх родичів — звідси й назви «Гробки» та «Могилки». По-перше, так родина опинялася фізично близько до покійного, по-друге, це було досить зручно — підійти та поспілкуватися з іншими членами громади, які також прийшли пом’янути своїх. У гуцулів існувала традиція розстеляти широкі скатертини біля могил та викладати на них їжу. До таких «столів» кликали одні одних [5].
У с. Олександрівці Долинської громади на Кропивниччині навіть готували там само, на кладовищі. На території цвинтаря була змурована плита (кабиця); люди сходилися до плити в переддень і готували.
Інна Тільнова, співзасновниця проєкту «Баба Єлька»
Обідати чи вечеряти могли й удома. На Поліссі на «радовничі дєди» ввечері готували поминальну вечерю в хаті, а наступного дня йшли на могилки та поминали родичів уже там. Або навпаки: удень відбувалася заупокійна панахида на цвинтарі чи в церкві, а ввечері — «дідівська» вечеря вдома [4].
У церкві проходила заупокійна молитва і також могло відбуватися символічне частування. На Покутті після церковного помину носили їжу на цвинтар, а ввечері часом приходили й до корчми, де танцювали та співали [3]. Ці веселощі не тільки полегшували родичам перебування біля небіжчика, а й символізували, що ритуал проводу завершено і життя триває.
Незалежно від того, де відбувається поминання — на кладовищі чи в церкві — обов’язково потрібно організувати вечерю і вдома [1, 2]. Адже саме вдома відбувалось остаточне прощання з померлими рідними в тиші та спокої.
Що їли на Провідну неділю
Традиційні поминальні страви поліщуків — борщ (переважно пісний), каша, вареники, кисіль, квасоля, яєчня, печена риба. Подавали також ситу (коливо, канун) — підсолоджену медом воду, у яку додавали хліб чи булку [1, 4]. Стравами могли бути коливо, вареники, навіть просто шматок хліба [2].
Коливом (ситою) починали та завершували вечерю, але в деяких поліських селах останньою їли рідку пшоняну кашу — так звану сиворотку [1, 4]. Гуцули готували й гуслянку (заквашене кип’ячене молоко), яку приносили на кладовище [5].
На Покутті (Івано-Франківщині) основною випічкою на Провідну неділі залишався особливий хліб артос (місцеві часто кажуть «аркус»), що використовується в богослужінні.
А вже в Провідну неділю, то вже роздавав аркус у церкві священник. Ну, таку пасочку пекли. Стояло ціле свєто, відправляли, і потім різали на кусочки.
з польових записів дослідниці Анастасії Кілар
Вважалося, що шматочок артоса, принесений додому, захищає родину від усього лихого [3].
Дізнайся, що краще приготувати на Провідну неділю зараз, та спробуй 10 швидких закусок на Проводи.
Як «пригощали» небіжчиків
Не так самим поїсти, як «пригостити» померлих рідних — ось що було найважливіше. Спосіб, відомий багатьом із нас — лишити біля могили трохи їжі (зазвичай це була паска, крашанки, цукерки, інколи чарка горілки), щоб і покійні могли «поїсти свяченого».
«Пригощали» покійних і вдома. Упродовж провідної вечері не зачиняли дверей, щоб цими дверима духи небіжчиків могли потрапити в хату. Якщо господарі схибили, то вночі мертві могли нібито стукати в двері чи вікна, щоб впустили [2].
Під час приготування «дідівської» вечері горщики та каструлі не накривали кришками — щоб пара йшла по хаті, адже саме цією парою харчуються духи небіжчиків [4].
Дві перші ложки страви присутні на вечері з’їдали самі, а третю зливали (скидали) на землю або на стіл [4].
Ще один спосіб, яким, вважалося, їжу можна було передати померлому — через обдарування. Поліщуки запрошували на поминальну вечерю не лише рідних та сусідів, а й випадкових людей. Якщо запрошений відмовлявся зайти до хати, йому все одно давали якийсь гостинець, а той, своєю чергою, мав побажати померлому Царства Небесного [4].
Під час вечері господиня стежила, щоб у кожному горщику, де готували їжу, бодай трохи їжі залишалося на дні — для небіжчиків. Зі столу не прибирали також. Навіть у Голодомор 1932-1933 рр. намагалися залишити на «дєди» хоч крихту для померлих [4].
Якщо «діди» були невдоволені, бо господарі забули чи не схотіли лишити їм вечерю, у хаті вночі починався стукіт чи шурхіт [4]. А часом живі родичі могли й побачити покійників та почути їхні голоси — «діди» просили чи вимагали їсти [1; 2].
Упродовж поминальної вечері на столі мала горіти свічка. Задмухуючи її після закінчення трапези, поліщуки визначали, чи були небіжчики задоволені вечерею: якщо дим піднімався під стелю, це віщувало добро для родини; якщо ж стелився по хаті, це означало, що хтось у цій родині скоро помре [4].
Яке призначення їжі на Провідну неділю
Їжу на Провідну неділю використовували для трьох головних цілей:
- за прямим призначенням: щоб насититись і отримати порцію енергії
- щоб «поспілкуватися» з померлими, «пригощаючи» їх із набутків свого господарства
- щоб поспілкуватися з живими та розділити з ними тугу за втраченими рідними.
Їжа, по суті, і була основним «проводом» для небіжчиків, у неї вкладали турботу про людей, які назавжди лишалися в серці. І при цьому їжа була нагадуванням: життя триває, радіти йому — це правильно, це найбільше порадує тих, кого з нами немає. І смачна їжа на столі — не лише пам’ять про померлих, а й також любов до життя.
Джерела
5. Шухевич В. Гуцульщина. Ч. 4. Львів, 1904. С. 241-242