Що їдять у ЗСУ: шеф Юрій Грицай про їжу на першій лінії фронту

Але що ж їдять наші захисники на передовій? Чи добре їх там годують? Та й взагалі чи мають вони час на їжу та перекуски? Про це SHUBA розповів шеф-кухар Юрій Грицай, який з початком повномасштабного вторгення проміняв звичні йому ніж і каструлі на артилерійську зброю.

До і після 24 лютого

До початку повномасштабного вторгнення я працював шефом в одному з м’ясних ресторанів у Саудівській Аравії, постійним відвідувачем якого був король Саудівської Аравії та його сім’я. Потім я поїхав на стажування до Франції, працював там у мішленівському ресторані в Бордо.

Коли 24 лютого мені подзвонила дружина і сказала, що почалася війна, я їй спочатку не повірив. Та коли відкрив інтернет і почитав новини, зрозумів, що це не жарти, тож прийняв рішення їхати захищати країну. Хоча сказати, що я приймав якесь рішення, буде неправильно, я просто без жодних вагань виїхав до України. Вже 25 лютого я був у Дніпрі, записався у добровольчий батальйон Національної гвардії України та пішов воювати на Луганщину, де ми стояли майже впритул до росіян.

На передовій я взяв у руки зброю і був заступником командира взводу. Там і отримав тяжкі поранення: за останні 6 днів мого перебування на фронті в мене було три контузії. Третя була найсильніша, після неї я вже взагалі не розумів, що відбувається навколо мене. Дякувати Богові, я був у бронежилеті, він врятував мені життя, але від вибухової хвилі в мене була зламана шия. Мене евакуювали спочатку в Лисичанськ, потім у Дніпро, потім — до Києва. Зробили кілька операцій, зараз я потроху приходжу до тями.

Їжа на передовій

На початку війни були такі дні, що ми взагалі нічого не їли по 5–6 днів. Якщо в приватному секторі в погребах щось знаходили, то могли самі собі зготувати. Був випадок, коли ми зробили собі курячий бульйон, бо знайшли якусь курку, яка бігала безхозна по лісу. То ми її впіймали й приготували.

На фронті немає такого поняття, як сніданок, обід і вечеря. Є один, максимум два рази на день, коли не йдуть запеклі бої і є змога щось поїсти. Це якщо ти стоїш на першій лінії, де, приміром, воював я. Якщо це друга лінія, то там трохи легше, тож хлопці куштують все, що привозять волонтери — і бограч варять, і гуляші, і шакшуки на сніданок роблять. У порівнянні з першою лінією фронту там простіші умови, тому і їжа там цікавіша, бо є час на експерименти.

Військова їжа сьогодні — це сухпайки, які за своїми стандартами нічим не поступаються натівським. Це зовсім не ті сухпайки, що були в радянському союзі, зараз все дуже файно й дуже добре з їжею в нашій армії. Раціон дуже збалансований — мінімум жирів, максимум вуглеводів, достатньо білків, та й взагалі всього, в принципі, достатньо.

• На сьогодні справи з продуктами у ЗСУ йдуть добре. Не можу сказати, що відмінно, але добре. Глобально я б нічого не міняв у харчуванні захисників, хіба що додав би більше солодкого. Бо солодке підіймає настрій і заспокоює нервову систему.

Особисто мені дуже не вистачало на фронті солодкого. Ще не вистачало борщу — гарячого, з пампушками. А ще коли не було що пити, страшенно хотілося кухоль пшеничного пива. Я прямо бачив його перед собою та відчував його смак.

Плани після перемоги

Після перемоги я планую відкривати свій заклад в Україні. Я об’їхав 49 країн, у багатьох із них працював, але зараз розумію, що треба залишатися в Україні — робити щось тут і підіймати економіку.

А якщо перемога буде вже завтра й ми зберемося святкувати всією країною за одним великим столом, то я пригощатиму всіх борщем з пампушками, іспанською паельєю та дерунами зі сметаною.

Борщ — бо це своє, рідне, щось затишне, з відчуттям дому. Паелья — іспанська страва на велику компанію, коли всі збираються за одним столом і всі разом їдять з великої пательні. А деруни — бо це наше, українське, дуже смачне, можна їсти руками та вмочувати у сметанку. Смакота!