«Прайд в Україні — це можливість бути собою на рідній землі»: Анна Шаригіна про ЛГБТ+ спільноту в умовах війни

Що для вас означає прайд місяць в Україні в умовах повномасштабного вторгнення?

Я є відкритою лесбійкою в Україні вже протягом 15 років, не менше. І для мене прайд сьогодні — це доволі рутинна, але водночас завжди непередбачувана робота.

Проте, якщо ми говоримо про мене як про людину, не тільки про організаторку, то український прайд для мене — це можливість бути собою на своїй землі. Геть інакші відчуття на закордонних прайдах, де прийняття вже на стільки вкорінене у суспільний простір, що сприймається як даність.  А саме в Україні, де все ще існує стигма інакшості і протиставлення "традиційних цінностей" різноманіттю.

Деякі люди продовжують уявляти сім'ю як родину з трьох чи чотирьох поколінь, які живуть разом, мають величезний стіл для спільних вечерь. Але є молодь, яка все ще не знаходить себе у такій моделі. Вони будують свої чайлд фрі сім'ї, досліджують соціальні ролі та власні ідентичності або й іноді змушені шукати вихід у саморуйнівних практиках чи речовинах.

З початком повномасштабного вторгнення ситуація лише ускладнилася. Якщо раніше ми принаймні мали можливість боротися за свої права, то після початку великої війни це право ніби відібрали.

Спочатку ми самі собі казали: «Треба потерпіти, бо зараз важливо перемогти Росію, а вже потім розбиратися з усіма іншими питаннями». Але після двох-трьох років повномасштабної війни я як людина, якій 48 років, зрозуміла, що більше не можу чекати й маю продовжувати цю боротьбу, бо хочу жити в країні, де можу бути собою й почуватися в безпеці.

Завжди існували аргументи проти прайдів. Зокрема, що це «не на часі», що є важливіші теми, складніша ситуація, за яку треба спершу боротися, а не за права ЛГБТК+ спільноти. І ці аргументи повторюються з року в рік у різних або тих самих людей, і щоразу доводиться відповідати заново. У якийсь момент зрозуміла, що це не про об’єктивні причини, чому прайди не мають відбуватися в певний час чи за певних умов, а про гомофобію, яку ми, власне, і намагаємося долати. Тому я продовжую цю боротьбу тоді, зараз і надалі.

Багато людей бояться відкрито говорити про свою ідентичність. Які наслідки для ментального здоров’я може мати життя в постійному приховуванні себе?

Справа в тім, що зазвичай про ідентичність не говорять, її виявляють у словах чи діях. Саме про це говорить і що робить «КиївПрайд»: створює майданчик для самовираження людей квірних ідентичностей.

Якщо людина не має змоги виражати свою ідентичність, вона фактично не має змоги жити своє життя. Вона живе життя своїх батьків або суспільства, яке на неї тисне.

Таких випадків, на жаль, немало. Наприклад, до нашого громадського центру інколи приходять чоловіки старші за 60 років. Вони розповідають про життя в гетерошлюбах, у яких виростили дітей і вже мають онуків, але так і не мали можливості реалізувати своє бачення кохання та власної долі. У результаті багато їхніх стосунків із найближчими людьми побудовані на брехні.

Такі люди зазвичай мають складнощі із соціалізацією. І коли вони нарешті потрапляють у спільноту, і їм буває складно прийняти інших і бути прийнятими, бо здається, що частина їхнього внутрішнього розвитку ніби «застрягла» в минулому. Це дорослі люди, але іноді за своїм досвідом вони можуть бути ближчими до покоління своїх онуків, що викликає страх і напруження.

Жінки 60+ здебільшого ретельно приховують свої стосунки з жінками, навіть якщо живуть разом. Вони можуть не відкриватися навіть своїм дітям, уникаючи засудження. Вони зазвичай уникають взаємодії зі спільнотою і кажуть: «У мене є стабільні стосунки, я їх не афішую. Хто треба, ті знають». І зазвичай це кілька людей з оточення, які є гетеросексуальними. У них дуже закрите коло спілкування. Такі пари мають обмежені можливості реалізуватися як сім'ї, якщо припустити, що родина, як і людина, розвивається і проходить певні етапи: народження стосунків, становлення, зрілість, бувають і кризи.

Нас часто зворушує, наприклад, коли люди за 70 тримаються за руки, гуляючи парком. Тому що всі ми мріємо про довгі стабільні стосунки любові, поваги і довіри, у яких здолані всі кризи, труднощі, обоє реалізовані й цінні. Але закриті або невидимі для суспільства стосунки не мають можливості такого розвитку.

У таких стосунках часто з’являються ревнощі або надмірний контроль, бо є страх втратити близьку людину, коли немає зовнішньої підтримки чи спільноти.

Від людей 50+ я часто чую думку, що молодше покоління нібито більш відкрите й толерантне. Але я з цим не зовсім погоджуюся. Ми можемо говорити про великі міста, зокрема Київ, але в менш урбанізованих районах, у школах і університетах досі зберігається гомофобія. І якщо немає справжнього прийняття з дитинства, воно не виникає саме по собі. Молоді люди можуть не погоджуватися з батьками чи вчителями, але часто спершу відтворюють гомофобні моделі поведінки.

Іноді цей страх у квір людей проявляється у ще більшій гомофобії чи трансфобії. Так, ніби людина намагається відвести від себе підозри, щоб її не асоціювали зі спільнотою.

І це дуже сумно — бачити, як люди бояться жити. Це можна порівняти з ситуаціями, коли люди через страх повністю ізолюються і роками не виходять у світ. Наслідки цього очевидні, але в моменті ніхто не може точно передбачити, чим це закінчиться.

Як рідні та друзі можуть підтримати людину, яка вирішила зробити камінг-аут?

Хочеться одразу розділити камінг-аут для молодих людей і для більш дорослих. Коли ти молода людина, то, як правило, маєш нестабільний дохід і залежиш від інших дорослих або майже напевно від них залежиш. Це створює інші ризики: наприклад, батьки можуть дізнатися і вигнати з дому. Такі ситуації досі трапляються, особливо якщо йдеться про сільську місцевість або більш закриті спільноти.

У таких випадках важливо мати підтримку інших дорослих — викладачів, шкільних психологів чи інших людей, яким довіряєш. Можна звернутися до них за підтримкою, попросити бути присутніми під час камінг-ауту або залучити їх як безпечну опору. Якщо молода людина планує камінг-аут у школі чи на ранніх курсах університету, важливо завчасно подбати про свою безпеку — як ментальну, так і фізичну — і розуміти, до кого можна звернутися по термінову підтримку, а до кого — по системну.

Також варто заздалегідь дізнатися, чи є у вашому місті ЛГБТК+ громадський центр, безпечний простір або навіть шелтер — це може стати важливим ресурсом.

Якщо ж ідеться про дорослу людину, яка просто втомилася приховувати себе і вирішила бути відкритою, це часто пов’язано з повсякденними ситуаціями. Наприклад, коли до вас із партнеркою додому приходять майстри, сантехніки чи електрики і запитують: «А де ваш чоловік?» Або таксисти, які можуть питати про шлюб чи стосунки, не враховуючи особистих кордонів. У якийсь момент людина просто втомлюється брехати у власному домі.

Є певні сумніви щодо безпеки, особливо коли доводиться взаємодіяти з малознайомими людьми, але часто рішення все ж полягає в тому, щоб відповідати чесно і не приховувати свою ідентичність. Водночас слід враховувати і ризики, зокрема в робочому середовищі, де страх втратити роботу може змушувати людей мовчати.

У дорослому віці камінг-аут проходить по-іншому та все одно може призвести до втрати джерела доходу, стосунків з близькими людьми або,навіть насилля. Багато людей лишається закритими заради збереження робочого місця, розвитку кар'єри тощо. 

Попри це, камінг-аут того вартий. Значну частину життя ми проводимо на роботі, і якщо постійно приховувати себе, це поступово поширюється на спілкування з колегами, призводить до напруження у команді й атмосфери недовіри у колективі, зниженню мотивації до роботи.

Якщо ж ви хочете підтримати людину, яка може робити камінг-аут, важливо бути проактивними. Можна прямо сказати: «Ти можеш на мене розраховувати» або «Я буду поруч, якщо тобі це знадобиться». Люди з ЛГБТК+ спільноти часто не очікують підтримки через досвід упереджень, тому така пряма позиція має значення.

Якщо людина наважується на камінг-аут, важливо вислухати її, не засуджувати, підтримати, підбадьорити. За потреби можна допомогти знайти психологічну підтримку, контакти організацій або навіть сприяти у вирішенні практичних питань, наприклад, пошуку роботи.

Найважливіше — не засуджувати. Досвід камінг-ауту і проживання власної інакшості сам по собі доволі важкий в нашому суспільстві. Якщо ви не можете підтримати, спробуйте хоча б не шкодити непроханими порадами чи коментарями.

Які запити на психологічну підтримку найчастіше виникають у представників ЛГБТК+ спільноти?

Насамперед варто сказати, що запити, з якими до нас звертаються представники ЛГБТК+ спільноти, як і будь-які інші клієнти психологічних консультацій чи терапії, є анонімними та конфіденційними.

Інколи ми проводимо внутрішні опитування психологинь і психотерапевток, які працюють зі спільнотою. В узагальненому вигляді вони можуть розповісти, які запити переважають або які випадки були найбільш складними чи соціально резонансними.

Наприклад, керівниця нашої програми психологічної допомоги помічала, що наприкінці весни цього року зросла кількість запитів, пов’язаних із думками про самогубство. Я вважаю, що це є наслідком суспільного тиску на ЛГБТК+ спільноту.

Зокрема, це може бути пов’язано з травнем, коли відзначають Міжнародний день боротьби з гомофобією, біфобією та трансфобією. У цей період суспільство активніше обговорює ці теми. І коли людина постійно стикається з гомофобними висловлюваннями з різних джерел, це безумовно впливає на її психологічний стан.

Коли людина звідусіль чує сигнали неприйняття, вона не може залишатися до них байдужою. Саме тому ми говоримо, що мова ворожнечі та злочини на ґрунті ненависті стосуються не лише однієї конкретної людини. Це впливає на всю спільноту, на певну частину суспільства.

Як у випадку, коли публічна особа робить принизливі висловлювання на адресу однієї жінки, це сприймається не лише як знецінення однієї людини, а як сигнал до всіх, хто належать до цієї соціальної групи. У цей момент всі жінки сприймають цей випадок як сигнал: «Моя думка не важлива. Я не заслуговую на повагу».

Також є запити на підтримку в процесі камінг-ауту, побудову стосунків, вирішення конфліктів і парну терапію. Є й запити, пов’язані з внутрішньою гомофобією та труднощами відкрито проявляти себе на різних етапах життя.

Водночас позитивним є те, що зараз змінюється ставлення до психотерапії. Люди все частіше усвідомлюють, що вони не самі, а саморуйнівні думки можна і потрібно пропрацьовувати з фахівцем. Це допомагає набиратися ресурсу, підтримувати себе і продовжувати бути собою.

Чи є в Україні позитивні приклади змін, які вас особливо надихають?

Раніше я була доволі песимістично налаштована щодо позитивних змін. Я бачила ці кроки, але порівняно з моєю метою вони здавалися незначними. Проте цього року, під час війни, ми зібрали прайд із понад 5 тисяч людей. Це ті люди, які не злякалися ані російських ракет, ані гомофобних висловлювань. Вони вийшли і показали себе як спільнота. Це дуже потужний сигнал, і я вважаю, що саме так і має бути: спільнота має говорити про себе. Так, у дуже небезпечному середовищі людей, готових відкрито відстоювати свої права, небагато. Але цього року стало очевидно, що багато хто усвідомив важливість своєї присутності в міському просторі. І це справді надихає.

Ще один важливий момент, який мене надихає, — це зміна суспільного ставлення. Я пам’ятаю дослідження 2013 року, де понад 90% не підтримували рівні права для ЛГБТК+ спільноти. А останні дослідження КМІС показують, що понад 70% українців підтримують рівність для ЛГБТ-людей. Це, на мою думку, велике досягнення, яке неможливо ігнорувати.

Також мене надихають ЛГБТК+ військові, які служать і захищають країну, і водночас відкрито говорять про себе попри гомофобію як усередині підрозділів, так і ззовні. Я сприймаю це як сміливість, що виходить за межі звичного уявлення про мужність і відвагу.

Я також дуже ціную співпрацю з громадською організацією «ЛГБТ військові за рівні права» і пишаюся тим, що можу їх підтримувати. Мене надихає їхня послідовна позиція у відстоюванні прав людини. Це люди, які є одними з найсміливіших: вони ризикують життям, захищаючи державу, попре те, що самі не мають її захисту.

Що б ви хотіли сказати молодим людям, які лише починають приймати себе і, можливо, бояться бути відвертими навіть із найближчими?

Я б насамперед хотіла підкреслити, що говорю зараз не з психотерапевтичної, а з активістської позиції. Я доволі довго залишалася закритою, передусім для самої себе. Мені здавалося, що можна жити своє життя, «не вип’ячуватися» і не говорити про свою сексуальну орієнтацію. Проте з часом зрозуміла, що в нашому суспільстві гетеросексуальність досі сприймається як норма за замовчуванням.

У моєму випадку щира і подекуди принципова відкритість врешті стали запорукою моєї ж безпеки. Бо коли ти «в шафі» щодо своєї ідентичності, ти постійно живеш у страху: чи не викриє тебе хтось і чи не отримаєш ти через це якесь покарання. Це виснажує.

Тому мені здається важливим сказати: бути собою і відкриватися — це процес. Камінг-аут не є одноразовим актом, це шлях. І я б порадила молодим людям за жодних обставин не відмовлятися від себе, продовжувати бути собою і водночас дбати про себе в цьому процесі.

І ще одне: психотерапія — це те, на що можна і варто спиратися. Важливо дбати про своє ментальне здоров’я, не соромитися себе, а навпаки — вчитися приймати себе і поступово пишатися собою.

Чи помічаєте ви зв’язок між прийняттям себе та ставленням до власного тіла, харчування чи здоров’я загалом?

Безумовно, цей зв’язок не просто існує — він очевидний і прямий. Коли людина не приймає себе або не поважає себе такою, якою себе відчуває, коли не плекає те, що для неї є важливим, це неминуче відбивається й на тілі.

У моєму випадку, мені зараз 48 років, я розумію, що коли нехтую своїм ментальним станом, то так само починаю нехтувати і своїм тілом. Наприклад, можу невчасно або поспіхом харчуватися, не звертати уваги на базові потреби або відкладати візити до лікаря, хоча це важливо, особливо з віком, коли в тілі з’являються певні зміни.

Неприйняття себе дуже часто йде поруч із неповагою до власного тіла: різними обмеженнями, які людина сама собі ставить, або неможливістю дозволити собі турботу — щоденні ритуали, відпочинок, йогу чи просто смачну їжу. Це розхитує внутрішній стрижень, на який ми спираємося, адже тіло — це форма, у якій існує наша ментальність.

Це працює в обидва боки. Я, наприклад, знаю: коли мені бракує впевненості в собі, то можу звернутися до свого тіла, запитати, чого воно потребує, і, задовольнивши ці потреби, краще відчуваю себе і краще можу діяти відповідно до своїх цінностей.

Тіло — це те фізичне, у чому втілюється наше ментальне і наші цінності. І мені здається важливим, щоб люди розуміли: не існує окремо лише ментального здоров’я. Важливо відчувати зв’язок із власним тілом, чути його і дбати про себе цілісно.