«У сучасному мистецтві форма тіла — не головне», — танцівник про баланс у раціоні замість обмежень

Про танцювальний шлях

Іване, як і коли ви прийшли до танців?

До танців я прийшов у п’ять років — мене привела мама. Це були народні танці у Львові, моєму рідному місті. Там я займався до восьми років, поки не переїхали до Хмельницького. У новому місті я ще два роки займався народною хореографією, але паралельно почав цікавитися стріт-культурою — хіп-хопом і брейкінгом.

Група з брейкінгу була лише для дорослих, тому я записався на хіп-хоп, поєднуючи його з народними танцями. Згодом зрозумів, що сучасний рух мені ближчий, і чесно сказав мамі, що хочу змінити напрям. Народні танці я залишив.

Утім, хіп-хопом займався недовго. З 11 до 13 років у мене була пауза в танцях. Я пробував усе: плавання, карате, футбол, навіть бісероплетіння. Я був дитиною, якій хотілося досліджувати світ у всіх його проявах.

У 13 років повернувся до Львова. Почався підлітковий період — гуртки відійшли на другий план. До 18 років не займався танцями системно. Але танець ніколи не зникав із мого життя.

Я танцював перед дзеркалом, вмикав музику й просто досліджував себе. На вечірках завжди був тією людиною, яка танцює від початку й до кінця.

У 18 років усе змінилося. Тоді я відкрив для себе серіал «Поза» — історію про болрум-культуру. Після цього почав глибше досліджувати це явище. Я буквально закохався в трек Vogue від Madonna і годинами позував та танцював під нього перед дзеркалом. Я навіть не соромився, гуляючи з друзями, вмикати його на повну й перформити просто посеред вулиці.

Паралельно я відкрив для себе сучасний, перформативний танець. У соцмережах мені почали траплятися відео людей, які рухалися так само «дивно», як і я. І раптом зрозумів, що світ танцю набагато ширший і глибший, ніж мені здавалося, і що моєму самовираженню та внутрішньому пориву в ньому є місце.

Одного разу я побачив афішу львівського театру танцю «Тіло». Потрапив на їхню виставу й був вражений. Тоді сказав собі: «Я хочу танцювати з ними». Усі учасники трупи навчалися на хореографів, але це мене не зупинило. Одного ранку я прокинувся, пішов у парк, поставив телефон біля дерева, станцював імпровізацію й надіслав їм відео. І мене взяли.

Так почалася нова ера мого танцю — уже усвідомлена. Відтоді я паралельно розвиваюся в сучасному танці та болрум-культурі.

Скільки разів на тиждень у вас тренування?

Я навчаюся на спеціальності «Сучасна хореографія» на факультеті хореографічних мистецтв Київського університету культури і мистецтв. Зараз я студент другого курсу денної форми навчання, тому танцюю майже щодня.

Окрім занять в університеті, я відвідую майстер-класи та розвиваюся в напрямах, які мені найближчі. У середньому це близько чотирьох годин танцю щодня. Буває, що можу провести в залі 10-12 годин — якщо це період активної підготовки до виступів. А іноді, навпаки, беру паузу.

Я переконаний, що людина, яка по-справжньому горить своєю справою, хоче танцювати якомога більше. Але водночас потрібно пам’ятати: тіло має ресурс. Воно втомлюється, виснажується, і без відпочинку неможливо якісно рухатися вперед.

Тому свідомо дозволяю собі вихідні й відновлення — це така ж частина професійного підходу, як і самі тренування.

Також беру участь у різноманітних проєктах, зйомках кліпів і виступах як у межах університету, так і поза ним. Нещодавно спробував себе в ролі хореографа й поставив повноцінний танець для відеороботи.

Я ще не смію називати себе професійним танцівником чи хореографом, але я танцівник, який активно розвивається.

Як змінилося ваше сприйняття тіла відтоді, як ви почали займатися танцями?

Мені трохи складно відповісти на це запитання, адже танцями я займаюся змалку. Але чітке усвідомлення важливості тіла прийшло до мене значно пізніше — саме тоді, коли я почав займатися танцем свідомо й прийшов у сучасну хореографію.

Саме в цей період я почав інакше дивитися на тіло — не просто як на інструмент для виконання рухів, а як на окрему цінність і простір для дослідження. Сучасний танець часто порушує важливі теми, пов’язані з тілесністю, і змушує замислюватися над тим, як ми проживаємо себе через тіло.

Тут можна говорити не лише про танець, а й про інші практики: йогу, медитацію, стретчинг. Усі вони вчать бути уважнішим до себе. Для мене саме танець став тією формою, через яку я навчився глибше слухати своє тіло.

Про раціон танцівників

Чи потрібно танцівникам постійно підтримувати форму?

Сьогодні підхід до цього питання дуже змінився. Чи потрібно танцівникам постійно підтримувати форму? Я б сказав, що важливо дивитися на це через призму турботи про себе й любові до свого тіла, а не через жорсткі рамки чи вимоги. Танцівником може бути будь-хто, і якщо тобі комфортно у своєму тілі — це головне.

Звісно, якщо говорити про естрадні чи комерційні напрямки, там усе ще звертають увагу на фізичну форму. Я не зациклююся на «ідеальній формі». Мені важливо відчувати себе здоровим, мати достатньо енергії для тренувань і проєктів. Я багато рухаюся, активно займаюся танцями та харчуюся так, щоб бути витривалим.

Найголовніше — відчувати себе здоровим. У сучасному мистецтві форма тіла — не головне. Тут важливі щирість, здатність висловити себе через рух і чесність із собою та глядачем.

Цікаво, що ви їсте перед виступами, а чого уникаєте?

Я б назвав себе всеїдним — їм майже все. Звісно, якщо їсти забагато нездорової їжі, почуваєшся важче й менш енергійно, тому я завжди шукаю баланс і міру. Не можу сказати, що харчуюся ідеально, але намагаюся бути уважним до цього.

Перед виступами я не маю якихось особливих «суперобмежень». Танцівники їдять те саме, що й усі інші люди — ми не якісь інші істоти. Головне — відчувати, що в тебе є сили рухатися, а все інше — уже нюанси.

Як харчуєтеся в житті: які продукти кенселите, а які навпаки активного додаєте до свого раціону?

Я майже нічого не уникаю. Як і будь-яка людина, просто маю свої вподобання. Я не дуже люблю солодке й навіть не додаю цукор у напої, хоча ввечері часто їм печиво з молоком. Більше люблю солону їжу.

Мій ранок завжди починається однаково — це моя маленька опора й щоденна рутина. Я готую кашу, яку друзі вже асоціюють зі мною, бо такий сніданок у мене щоранку вже останні два роки. Це вівсяні та гречані пластівці на молоці, до яких я додаю банан, консервований ананас, сушену журавлину, а також різні горіхи — кеш’ю, волоські й арахіс. Інгредієнти часто змінюються, залежно від того, що в «Сільпо» по акції: чіа, мак, льон, кунжут, насіння соняшника та гарбузове насіння. Ця каша дає мені достатньо енергії для активного дня.

Окрім цього, люблю гречку та булгур. З м’яса — курятину, особливо запечені гомілки. Обожнюю салати з великою кількістю зелені, помідорами, огірками, цибулею, зеленими оливками. Іноді додаю трохи моцарели, але рідко. Заправляю салати оливковою олією та соєвим соусом, а цибулю трохи мариную з оцтом і сіллю, щоб вона була м’якішою й не такою пекучою.

А ще люблю робити собі тортилії з начинкою, купувати соки й фрукти. Якщо йду в ресторан, то часто беру суп або борщ, бо сам майже ніколи його не готую — це займає багато часу.

Мій раціон — це баланс між смаком, енергією та задоволенням. Я не обмежую себе суворо, але завжди стежу за тим, щоб їжа давала тілу достатньо енергії та ресурсу.

Про ставлення військових до представників спільноти ЛГБТ+ в армії

Ви відкрито говорите про те, що є геєм. Чи змінилося за останні роки ставлення українців до представників ЛГБТ+ спільноти? Які стереотипи про ЛГБТ+ людей досі залишаються найпоширенішими і які з них здаються вам найбільш абсурдними?

Так, я відкритий гей і повністю приймаю себе. За останні роки ставлення українців до ЛГБТ+ людей значно змінилося: за опитуваннями, близько 60% людей ставляться до нас нормально. Це хороший показник і свідчення того, що ми рухаємося в правильному напрямку, хоча роботи ще багато.

Паралельно я працюю в громадській організації «Українські ЛГБТК+ військові та ветерани за рівні права». Там постійно стикаєшся з великою кількістю реальних проблем: потрібен розголос, освітні матеріали, щоб люди розуміли, що гомосексуальність і трансгендерність — це природні явища, а не щось «неправильне». Багато людей просто недостатньо обізнані, і саме це часто стає причиною упереджень.

Попри це, є люди, яких важко переконати, і тут залишається лише чекати, поки «радянщина» вимре повністю. Свідомі громадяни та громадський сектор активно сприяють змінам, порушуючи важливі теми, як-от цивільне партнерство.Це дуже актуально, адже, наприклад, якщо мій партнер опиниться в реанімації, а я не зможу офіційно підтвердити наші стосунки, то як мені його провідати? Виходить, в очах держави ми — ніхто? Цивільне партнерство стало б важливим кроком і для розвитку суспільства, і для наближення до стандартів ЄС.

Стереотипів справді багато. Наприклад, досі поширена думка, що якщо ти гей, то обов’язково маєш поводитися фемінно. Це абсолютно неправда. Багатьох геїв це дратує. І навіть якщо хтось поводиться фемінно, це не має ставати приводом для осуду. Всі ми різні, у кожного своя особистість, але всі мають бути рівними у правах.

Як серед військовослужбовців ставляться до представників ЛГБТ +спільноти?

Серед військовослужбовців ставлення до ЛГБТ+ людей дуже різниться. В армії домінує маскулінне середовище, тому бути там відкритою квір-людиною іноді буває небезпечно. На жаль, гомофобні погляди частіше трапляються саме серед чоловіків, а чоловіків в армії — більшість. Тому ситуація тут складніша, ніж у цивільному суспільстві.

Особливо гостро це відчувають ті, хто служить на фронті або в підрозділах із суворою дисципліною, адже їм не доводилося б переживати через неприйняття в колективі чи страх бути відкинутими через свою орієнтацію. В армії також потрібні освітні програми, які допомагали б зменшувати рівень упереджень і пояснювали, що гомосексуальність — це природна частина людської різноманітності.

Щодо мого власного досвіду: я служив три роки в Національній гвардії на строковій службі — з весни 2021-го до весни 2024-го. Протягом усіх трьох років я залишався закритим геєм, бо так було безпечніше й комфортніше для мене. Я розумів, що якщо відкрито говоритиму про свою орієнтацію, це може негативно вплинути на ставлення до мене. На початку служби моя репутація була неідеальною: існувала дідовщина, були певні складнощі. Але з часом я здобував повагу: отримав звання старшого солдата, став комірником і старшим патрульним, демонстрував свої навички та поступово зміцнював довіру колективу.

Після звільнення я відкрив усі свої соціальні мережі, і тоді мої побратими дізналися про мою орієнтацію. Негативних реакцій я не отримав. Навпаки — багато хто підтримав мене. Один із побратимів навіть зателефонував і сказав: «Мені пох*й, з ким ти *бешся, я все одно тебе люблю і поважаю за те, яка ти людина і що ти робиш».

Паралельно, працюючи в нашій організації, я часто чую історії інших представників спільноти. Вони підтверджують, що коли військові пройшли разом через складні ситуації на службі, для них стає неважливо, якої орієнтації їхні побратими чи посестри. Справжнє побратимство та взаємопідтримка часто виявляються сильнішими за будь-які стереотипи чи упередження.

Але водночас більшість ЛГБТ+ військових в українській армії все ще не говорять відкрито про свою орієнтацію.

Раніше багато людей соромилися говорити про свою орієнтацію, бо вважали її чимось «неправильним» або «дефектним». Що допомогло вам зробити цей крок і бути чесним із собою та своїм оточенням? І що б ви порадили людям, які досі мають сумніви чи страхи?

Мені допомогло бути чесним із собою те, що я пережив під час строкової служби. Мабуть, я став трохи безстрашнішим. Перші два роки служби нам не давали відпусток, і я майже не бачив рідних, тому мені дуже хотілося повернутися додому, побачити маму й нарешті відкритися їй.

Коли я нарешті отримав першу відпустку, то приїхав додому й сказав: «Я довго боявся це сказати. Для мене це дуже важливо — я гей». Вона обійняла мене й сказала, що приймає мене таким, який я є. Це було як у фільмі — і цей момент дав мені відчуття впевненості та свободи бути собою.

Які поради я можу дати? Для початку — зізнатися самому собі. Так, це може звучати дивно, але, повірте, саме в цьому часто й полягає головна складність.

У підлітковому віці, коли я зрозумів, що зі мною все гаразд, то почав поступово готувати маму до цієї теми. Радив їй подивитися фільми чи серіали, у яких ця тема спочатку була завуальована, а згодом — і ті, де вона ставала центральною.

Наприклад, одного разу я порадив мамі подивитися фільм «Молитва за Боббі», заснований на реальних подіях. У ньому показано історію матері, яка не прийняла свого сина, і до яких наслідків це призвело. Ідеальний фільм для важких випадків, повірте. Такий підхід допоміг мені підготувати маму маленькими кроками, без надмірного стресу для нас обох.

Якось я навіть сказав мамі, що поцілувався з хлопцем під час гри в «пляшечку». Реакція була не дуже, але все ж це сприймалося як гра.

Моя порада тим, хто ще вагається: якщо ви відчуваєте, що реакція близьких може бути непростою, можна подавати інформацію поступово, маленькими «пазликами».

Що сьогодні допомагає вам справлятися з емоційним навантаженням?

Мені, наприклад, дуже допомагає мій планер: коли день запланований, роблю все вчасно й відчуваю контроль над процесами. Я ціную свою ранкову рутину — вона допомагає мені налаштуватися на день. Водночас мені подобається іноді відходити від графіків і просто поїхати на кілька днів без плану, побути на природі, наодинці з собою і світом — дати собі паузу.

Або ж не самому, мене також підтримує моя кохана людина: він завжди вислухає, підтримає, з ним весело і завжди цікаво. Можна просто бути в потоці одне з одним, без зовнішньої тиску.

Також мені можуть допомогти якісь дрібнички: щось придбати для себе чи впорядкувати простір. Невеличке або генеральне прибирання, щоб впорядкувати думки — це база.