«Моє основне правило — їсти, коли зголодніла», — блогерка Олена Александрович про діалог з тілом

Олена Александрович
Фото: SHUBA

Сьогодні можна спробувати будь-що: комахи, квіти й навіть мавпячі мізки. Блогерка Олена Александрович переконана, що наше тіло — це фантастична біомашина, яку потрібно годувати якісним пальним. Які табу в їжі вона має і чому обирає буддистський підхід у харчуванні, розповідаємо в матеріалі.

Про зв’язок із тілом

Людина насправді унікальне творіння, як на мене. Начебто зі схожими формами, системами, але врешті-решт немає двох однакових серед восьми мільярдів. У нас усіх дуже індивідуальні характеристики. Форма плюс-мінус однакова, а наповнення, зміст різні. Тобто ми — штучні екземпляри божественної ручної зборки. Я собі таку метафору знайшла.

Штучні не в плані «кимось створені», хоча, може, й так. А унікальні, маю на увазі. І тому, гадаю, дуже важливо усвідомлювати це й досліджувати себе, знати свій організм дуже досконало на фізичному рівні або хоча б намагатися це робити.

З юності я ставилася до свого тіла з повагою і розумінням. Можливо, тому, що спортом займалась. Я не була святою й не є нею. Було всяке в студентські роки і пізніше. Але чітко завжди знала, що тіло — це фантастична біомашина, яка має здатність до самовідновлення, самовідбудови. І добре б її знати. Коли мене щось турбує (щось болить або почуваюся погано), то шукаю глибинні причини, чому так.

У моїй аптечці вдома лише цитрамон — такий «стронг» медикамент. Буває, болить голова, і розумію, через те, що маю дурні думки. От правда. Це мій власний досвід.

А тіло, як біологічна машина, повинне мати дві речі, на мій погляд. Перше — це якісне пальне: їжа. Якщо в машину заливати неякісне, ну, результат прийде скоро. І не дуже хороший. Друга річ — це посильні фізичні навантаження. Будь-яке авто, якщо воно не їздить, стоїть, через якийсь час починає просто іржавіти. Тож на таких метафорах я і живу практично все своє життя.

Про здорові стосунки з собою

Для мене здорові стосунки — це спокійний, позитивний настрій усередині. Звісно, можемо відчувати смуток, іноді навіть злість чи лють. Сьогодні в Україні ми всі це проходимо, на жаль. Важливо вміти виходити з цього стану.

Злість, лють, гнів та інші негативні відчуття я особисто перенаправляю в дії. Наприклад, у донати чи обов’язкові фізичні навантаження. Тоді ці руйнівні емоції не застрягають у тілі, а виходять через фізику — рух. Знаю ще методи, коли можна покричати в подушку або в лісі. Є ті, хто співають мантри або моляться. Тобто методів є дуже багато, потрібно лише підібрати свій.

Буває так, що тіло не хоче рухатись, йому потрібен спокій. От не хоче йти на ранкову пробіжку — і все. І це не мозок мені говорить, бо він завжди каже: «Може, полежиш?». Коли натякає тіло, то треба лягти й відлежатися.

Я, наприклад, рідко хворію, але якщо вже вчепився до мене якийсь вірус, то розумію, що потрібен відпочинок: три або п’ять днів просто полежати. Ось такі в мене здорові стосунки зі своїм тілом.

Олена зізнається, що головне її правило — їсти, коли хочеться
Олена зізнається, що головне її правило — їсти, коли хочеться

Про правила в харчуванні

Так, ми те, що ми їмо; ми те, що ми бачимо; ми те, що ми говоримо і чуємо; ми те, що ми мислимо. Усе це — ми: складний біологічний механізм. Просто ця їжа має різні форми і складники. На фізичному рівні, звичайно, їжа будує тіло.

Я їм небагато й лише тоді, коли голодна. Два-три рази на день. Намагаюсь не їсти після сьомої вечора, утім, не завжди виходить. Їм усе. Люблю овочі, їм фрукти, м’ясо і рибу. Моя слабкість — домашній хліб. Тому от з цим намагаюся себе контролювати. Перекуси бувають. Зазвичай — це або фрукти (банани, яблука), або горіхи, або сухофрукти.

Моє основне правило — їсти, коли ти зголодніла. Ми вже дорослі й маємо усвідомлювати: тіло просить їжі тоді, коли воно потребує її.

Хоча я не буддистка, але в їжі використовую їхній підхід. Намагаюся йти серединним шляхом. Іноді в моєму житті трапляється Макдональдс (нагетси і картопляні діпи), бо немає іншої можливості і треба швидко поїсти. А іноді трапляється мішленівська вибагливість. Особливо це помітно, коли я у в відрядженнях у Італії.

Життя досить різноманітне, і, мені здається, необхідно вміти адаптуватися до раптових змін, які з нами стаються все частіше й частіше. Намагаюся жити без полярних вимог — або-або. Обираю серединний шлях. А для цього треба дуже добре відчувати своє тіло й бути з ним у діалозі.

Про табу в їжі та guilty pleasure

Я не маю табу ні в нашій кухні, ані в європейській. Якщо говоримо про якісь екзотичні кухні, де їдять комах, змій тощо — от це точно не моє. Я об’їздила багато країн і континентів, бачила ці речі. Мене ніхто не зміг переконати й запевнити, що це смачно.

Якщо говорити про таку страву, як свіжі мавпячі мізки — це взагалі поза межами для мене. Не розумію цього. Одна справа, коли люди мали вижити і їли все підряд. А коли це роблять заради задоволення й розваги — для мене це неприпустимо. Табу на табу і зверху ще один штамп табу.

Guilty pleasure — це, напевно, третя порція італійського домашнього морозива джелато в одній із тихих джелатерій в одному райончику в Болоньї. Коли ти розумієш, що друга — вже занадто, ну, а третя — це взагалі досить, просто вже неможливо. Але це така насолода. Італійське домашнє морозиво відрізняється від промислового. Не у всіх джелатеріях воно однакове. Треба знати місця. І ось коли в таке місце потрапляєш — ой, пиши пропало.

Важливо!

Ця стаття — наше бажання ділитися інформацією. Вона не містить медичних порад чи вказівок. Якщо ти хочеш дослідити тему з медичного погляду, то звернися, будь ласка, по консультацію до лікаря.

Коментарі
Наступна публікація

Ми використовуємо cookie

Cookie допомагають нам аналізувати трафік, персоналізувати контент та надавати функції соціальних мереж. Продовжуючи користуватися нашим сайтом, ви погоджуєтеся на використання cookie.