«Найстрашніший ворог — це хвороба», — 22-річна студентка про свій досвід боротьби з анорексією

22-річна Соня Гуляк пройшла непростий шлях боротьби з Аною (так скорочено називають анорексію, — прим. ред.). Її мінімальна вага була 36 кілограмів при зрості 157 сантиметрів. Крок за кроком Соня змогла повернути контроль над власним життям.

Сьогодні вона навчається в університеті Колорадо за спеціальністю «Бізнес, економіка та суспільство» й планує розвиватися у сфері маркетингу та sales у Денвері. Яким був її шлях до відновлення та чи вдалося повністю подолати розлад — читай у матеріалі.

Про перші симптоми анорексії

Гадаю, поштовхом до початку розладів харчової поведінки (РХП) було незадоволення зовнішнім виглядом, але потім це вже не мало стільки значення. Симптоми помітила відразу, але для мене вони були не суттєвими. Та й хворобою я це не вважала. Розуміння до мене прийшло лише тоді, коли почала працювати з лікарями.

На початку відмовилася від усього калорійного. Навіть від молока. Найбільше їла фрукти. Також мала залежність від кави. Щодня розглядала себе в дзеркало, перевіряла вагу. А якось захворіла й досліджувала калорійність пігулки. От тоді й зрозуміла, що це не життя.

Соня Гуляк

Мама Соні Наталя Ємченко зазначає, що донька вже здорова: вона повністю контролює хворобу і знову отримує радість від життя. Але період, коли родина лише дізналася про хворобу та й сама реабілітація, був непростим.

Ми всі разом зустрічали 2020 рік у Португалії. Це було напередодні ковіду. Доньці було 17. Вона ще була здорова, але вже сумна. А потім стався ковід. Я не бачила її до липня, а коли вона приїхала, то помітила, що донька сильно схудла і страшенно замкнена. У нас була коротка подорож Україною з усіма дітьми. Головними змінами в її поведінці, які неможливо було не побачити, були стосунки з їжею. Вона мало їла, робила дивні маніпуляції на тарілці, зʼявився мільйон ритуалів й обмежень. Я вже усвідомлювала, що щось не так, але не розуміла, що саме. Соня проблеми заперечувала. У серпні вона поїхала назад у бордінг (школа-пансіон — прим. ред.), а в грудні повернулася дуже хворою і ледь живою з вагою десь 37-38 кг.

Наталя Ємченко

Про family-based therapy

Я почала своє лікування в Німеччині, коли навчалася в останніх класах. Далі продовжила вже в Україні під наглядом батьків, які мене контролювали.

Моя порада батькам: ставитися до ситуації як до серйозної хвороби. Звертатися до професіоналів. Але головне — допомогти дитині зрозуміти, що вона хвора і потрібно одужати. Я мала достатньо ресурсу, але мені була потрібна згода доньки лікуватися і щоб вона визнала, що хвора. Власне, саме її готовність йти до лікарів і бажання одужати були моїми головними ресурсами.

Наталя 

Я працювала в family-based therapy — це методика, коли пацієнти лікуються вдома, в оточенні родини, а не в медичних закладах. Для мене це було найкращим рішенням, оскільки сприймала лікарів як ворогів. Я викидала б їжу й обманювала б їх. А вдома перед батьками мені соромно було б так робити. Вони мене контролювали.

Я досі вважаю, що вибір цього протоколу був моїм найкращим рішенням. Найскладніше було моєму чоловікові: на ньому була головна і найважча задача — щодня декілька разів дуже довго їсти з Сонею.

Наталя

Поради для тих, хто стикнувся з анорексією

Головне — оточити себе людьми, які вас люблять. Зрозуміти, що ви робите це перш за все для себе, а не для когось. Звісно, у моменті всі можуть здаватися ворогами, але насправді найстрашніший ворог — це хвороба.

Соня 

Мені дуже допомогла атлетика. Коли побачила, скільки спортсмени їдять, то перестала лякатись одного бургера. Усвідомила: чим більше їм, тим сильнішою стаю. Тож їсти для мене тепер — це про приємні почуття. Я займаюся weightlifting. Раціон мені розписав тренер, аби змогла набрати масу.

Про харчування після анорексії

Сьогодні я їм, що завгодно. Окрім плавленого сиру, оскільки шлунок його не перетравлює. Це не значить, що запихаю до рота все, але і fear foods (продукти, які викликають у пацієнтів, що страждають на РХП, страх, тривогу, відчуття провини за те, що вона їх з’їдять, — прим.ред.) уже не маю.

Наразі я їм 5 разів на день. Снідаю двома тостами або омлетом з беконом і тостом. Потім перекус. Наприклад, шоколадно-арахісовий смузі. На обід може бути рис із куркою або червоним мʼясом. Далі йде знову перекус перед спортзалом — фініки з горіховим маслом або каша з фруктами. Потім вечеря — знову ж таки рис із мʼясом.

• Звісно, кожного дня меню в мене різне, але суть у тому, що в раціоні має бути 110 грамів білків, 200 грамів вуглеводів і вітаміни. Але мені й досі складно їсти таку кількість їжі.

До речі, маю ритуал: перед сном завжди їм одне й те саме. Не знаю, чи це звичка, чи відчуття безпеки. Це може бути шоколадно-арахісовий смузі, яблуко, будь-яка невеличка випічка, крекер або фінік.

Я тепер завжди відчуваю, коли голодна й коли маю гормональні стрибки (емоційні гойдалки). Це мій перший інсайт. А другий — не завжди можна собі довіряти.