«Моє основне правило — їсти, коли зголодніла», — блогерка Олена Александрович про діалог з тілом

Про зв’язок із тілом

Людина насправді унікальне творіння, як на мене. Начебто зі схожими формами, системами, але врешті-решт немає двох однакових серед восьми мільярдів. У нас усіх дуже індивідуальні характеристики. Форма плюс-мінус однакова, а наповнення, зміст різні. Тобто ми — штучні екземпляри божественної ручної зборки. Я собі таку метафору знайшла.

Штучні не в плані «кимось створені», хоча, може, й так. А унікальні, маю на увазі. І тому, гадаю, дуже важливо усвідомлювати це й досліджувати себе, знати свій організм дуже досконало на фізичному рівні або хоча б намагатися це робити.

З юності я ставилася до свого тіла з повагою і розумінням. Можливо, тому, що спортом займалась. Я не була святою й не є нею. Було всяке в студентські роки і пізніше. Але чітко завжди знала, що тіло — це фантастична біомашина, яка має здатність до самовідновлення, самовідбудови. І добре б її знати. Коли мене щось турбує (щось болить або почуваюся погано), то шукаю глибинні причини, чому так.

У моїй аптечці вдома лише цитрамон — такий «стронг» медикамент. Буває, болить голова, і розумію, через те, що маю дурні думки. От правда. Це мій власний досвід.

А тіло, як біологічна машина, повинне мати дві речі, на мій погляд. Перше — це якісне пальне: їжа. Якщо в машину заливати неякісне, ну, результат прийде скоро. І не дуже хороший. Друга річ — це посильні фізичні навантаження. Будь-яке авто, якщо воно не їздить, стоїть, через якийсь час починає просто іржавіти. Тож на таких метафорах я і живу практично все своє життя.

Про здорові стосунки з собою

Для мене здорові стосунки — це спокійний, позитивний настрій усередині. Звісно, можемо відчувати смуток, іноді навіть злість чи лють. Сьогодні в Україні ми всі це проходимо, на жаль. Важливо вміти виходити з цього стану.

Злість, лють, гнів та інші негативні відчуття я особисто перенаправляю в дії. Наприклад, у донати чи обов’язкові фізичні навантаження. Тоді ці руйнівні емоції не застрягають у тілі, а виходять через фізику — рух. Знаю ще методи, коли можна покричати в подушку або в лісі. Є ті, хто співають мантри або моляться. Тобто методів є дуже багато, потрібно лише підібрати свій.

Буває так, що тіло не хоче рухатись, йому потрібен спокій. От не хоче йти на ранкову пробіжку — і все. І це не мозок мені говорить, бо він завжди каже: «Може, полежиш?». Коли натякає тіло, то треба лягти й відлежатися.

Я, наприклад, рідко хворію, але якщо вже вчепився до мене якийсь вірус, то розумію, що потрібен відпочинок: три або п’ять днів просто полежати. Ось такі в мене здорові стосунки зі своїм тілом.

Про правила в харчуванні

Так, ми те, що ми їмо; ми те, що ми бачимо; ми те, що ми говоримо і чуємо; ми те, що ми мислимо. Усе це — ми: складний біологічний механізм. Просто ця їжа має різні форми і складники. На фізичному рівні, звичайно, їжа будує тіло.

Я їм небагато й лише тоді, коли голодна. Два-три рази на день. Намагаюсь не їсти після сьомої вечора, утім, не завжди виходить. Їм усе. Люблю овочі, їм фрукти, м’ясо і рибу. Моя слабкість — домашній хліб. Тому от з цим намагаюся себе контролювати. Перекуси бувають. Зазвичай — це або фрукти (банани, яблука), або горіхи, або сухофрукти.

Моє основне правило — їсти, коли ти зголодніла. Ми вже дорослі й маємо усвідомлювати: тіло просить їжі тоді, коли воно потребує її.

Хоча я не буддистка, але в їжі використовую їхній підхід. Намагаюся йти серединним шляхом. Іноді в моєму житті трапляється Макдональдс (нагетси і картопляні діпи), бо немає іншої можливості і треба швидко поїсти. А іноді трапляється мішленівська вибагливість. Особливо це помітно, коли я у в відрядженнях у Італії.

Життя досить різноманітне, і, мені здається, необхідно вміти адаптуватися до раптових змін, які з нами стаються все частіше й частіше. Намагаюся жити без полярних вимог — або-або. Обираю серединний шлях. А для цього треба дуже добре відчувати своє тіло й бути з ним у діалозі.

Про табу в їжі та guilty pleasure

Я не маю табу ні в нашій кухні, ані в європейській. Якщо говоримо про якісь екзотичні кухні, де їдять комах, змій тощо — от це точно не моє. Я об’їздила багато країн і континентів, бачила ці речі. Мене ніхто не зміг переконати й запевнити, що це смачно.

Якщо говорити про таку страву, як свіжі мавпячі мізки — це взагалі поза межами для мене. Не розумію цього. Одна справа, коли люди мали вижити і їли все підряд. А коли це роблять заради задоволення й розваги — для мене це неприпустимо. Табу на табу і зверху ще один штамп табу.

Guilty pleasure — це, напевно, третя порція італійського домашнього морозива джелато в одній із тихих джелатерій в одному райончику в Болоньї. Коли ти розумієш, що друга — вже занадто, ну, а третя — це взагалі досить, просто вже неможливо. Але це така насолода. Італійське домашнє морозиво відрізняється від промислового. Не у всіх джелатеріях воно однакове. Треба знати місця. І ось коли в таке місце потрапляєш — ой, пиши пропало.