«Українська їжа має емоцію»: ексбаскетболістка про свій міжкультурний харчовий досвід

Про міжкультурний харчовий експіріенс

Сінді, ви народилися в Україні, деякий час жили у Празі, тепер мешкаєте в Ірландії. Фудкультура якої країни вам більше симпатизує і чому?

Чесно, найближча — українська. Це мій дім, моє дитинство, те, в чому росла й прожила понад 26 років. Я дійсно обожнюю нашу їжу: борщ, вареники, котлети, голубці, фаршировані перці. Для мене це просто топ. А ще ось ця наша українська гостинність: коли приходиш до людей, а тебе годують так, ніби ти тиждень нічого не їла. У цьому є якась душа, і це для мене завжди буде номер один.

Коли жила в Празі, то чеська традиційна кухня мені не дуже зайшла. Там багато смаженого, важкого. Я швидко від цього втомлювалася, тому готувала в основному те, до чого звикла ще в Україні. А в Ірландії взагалі складно сказати, що в них якась супервиражена своя кухня. Вони можуть назвати щось типу фіш-енд-чипс, але це більше, скажімо так, історія з Англії. І тут, до речі, теж вистачає смаженого й не дуже здорової їжі. Зате великий плюс Ірландії, як і Праги — це те, що ти можеш просто піти й спробувати будь-яку кухню світу: чи то африканську, чи то італійську, чи то китайську. Ресторанів тут дійсно повно.

Однак хочу зауважити ще той факт, що в Ірландії дуже якісне м’ясо й молочні продукти. Молоко реально смачне, масло дуже класне. Це, чесно, приємно здивувало мене, коли сюди приїхала.

Але загалом Україна для мене все одно найсмачніша: бо це рідне, з характером. Українська їжа має смак і емоцію. Це те, що я дуже-дуже люблю.

Про раціон родини

Ви також ще мама. Чи адаптовуєте їжу доньки до своєї? Загалом який раціон має ваша родина?

Аліша (донька героїні, — прим.ред.) в основному їсть те саме, що і я вдома. Звісно, у неї є свої улюблені продукти й страви, як у будь-якої дитини, думаю. Наприклад, вона дуже любить каші. Найчастіше готую вівсянку з бананом на молоці. Для неї — це ідеальний варіант на сніданок. У садочку вона в основному так і харчується. Також обожнює пасту: це макарони з яйцем, з овочами або з твердим сиром. А от гречку, наприклад, донька не дуже любить. Їй ця каша не зайшла, а я просто обожнюю.

Я не з тих мам, які змушують їсти через силу. У мене немає принципу: дитина повинна їсти все, що їм я.

Аліша дуже вибіркова в їжі. Ще з прикорму пробувала давати їй різне: й авокадо, і купу всього іншого, але характер в неї з самого початку був чіткий. Але є одна страва, яку донька просто обожнює: це африканський суп, який готує бабуся. Він нігерійський, де виросла моя мама. Вона спеціально йде в африканський магазин, купує інгредієнти. Аліша реально від нього в захваті. Він трошки гостренький, але дуже насичений. Там багато зелені, корисних інгредієнтів і м’ясо: може бути або курка, або яловичина. Вона їсть його з таким задоволенням, що сама іноді в шоці, якщо чесно.

Якщо говорити загалом про наше харчування в сім’ї, я майже нічого не смажу. У мене в основному все запікається: овочі, гриби, курка, риба — усе в духовці. Максимум, що можу робити, це відварити кускус або гречку.

У нас майже завжди є нормальний білок — курка або яловичина. Свинину не їмо. Це не принципово, просто вона мені не подобається. Також вживаємо постійно вуглеводи (гречка, кускус). А ще подобається паста, батат або просто запечена картопля в мундирі. Обов’язково мають бути овочі й салати, яйця. До речі, моя донька дуже любить огірки, а от помідори не їсть взагалі. Зате інколи може з’їсти капусту — і я вже цьому рада, якщо чесно. Ну і, звісно, фрукти (яблука, банани), ягоди.

Головне для мене — щоб їжа була збалансована й адекватна. Звісно, не завжди все виходить ідеально. Буває, що немає ні часу, ні сил ні на що. Тоді можу просто замовити якусь доставку. Але я завжди живу за правилом 80 на 20: 80% — це нормальна домашня їжа, а 20% — це вже коли хочеться трошки розслабитись і, як-то кажуть, кайфонути в моменті.

Загалом не люблю, коли ділять їжу на заборонену або дозволену. Гадаю, коли людина починає ставити собі якісь дуже жорсткі рамки в голові, потім дуже легко дійти до всяких розладів харчової поведінки (РХП).

Мій принцип дуже простий: будь-яку їжу можна їсти, просто важливо ставитися до цього спокійно, без фанатизму і з балансом. Аби було комфортно. Звісно, якщо говорити про мої вподобання, я більше за здорову їжу. Я не фанатка жирного, пересмаженого, коли все в олії. Можу таке з’їсти, але це дуже рідко, коли реально захотілося чогось екстравагантного. Але в повсякденному в житті в мене майже все запечене. Я обожнюю духовку й максимально її використовую.

Щодо солодкого, теж можу з’їсти, але мінімально. Нещодавно робила челендж «60 днів без цукру», де ще раз переконалася: цукор організму нічого хорошого не дає. Він затримує воду, вага на ньому легко набирається. Намагаюся тримати солодке під контролем і знаходити корисну альтернативу смаколикам, особливо — для доньки. Якщо Аліша хоче печиво, то краще спечу його сама.

Цікаво, які українські страви найчастіше готуєте?

Хоча й обожнюю українську кухню, але не скажу, що часто готую її в Ірландії. Наприклад, борщ не варила вже давно. Востаннє це було приблизно три роки тому, коли жила в Празі.

Регулярно готую котлети й сирники. Сирники — це прямо наша любов із донькою. Готую їх у духовці.

Інгредієнти:

• 400 г мʼякого сиру (важливо, щоб він був не дуже вологий, бо тоді сирники просто починають розвалюватись)
• 1 яйце
• ванільний екстракт
• приблизно 3 ст. л. борошна
• дрібка солі
• трохи борошна, аби сформувати сирники

Рідко можу ще додати корицю, а замість цукру використовую еритрит.

Приготування:

Усі інгредієнти добре перемішую, формую сирнички, обкачую в борошні й запікаю в духовці приблизно 20 хвилин з одного боку, потім перевертаю і ще 20 хвилин з іншого. Виходять дуже смачними, румʼяними, а головне — без олії. Можна подавати зі сметаною, ягодами, медом тощо.

Про челендж «60 днів без цукру»

Ви вже почали говорити про челендж «60 днів без цукру». Чому вирішили спробувати його?

1 листопада 2025 року я запустила свій челендж «60 днів без цукру». І, чесно, це було одне з найкращих рішень мого кінця року. Почала не тому, що якась, скажімо, крейзі-людина, яка хоче всім довести, що треба жити без солодкого.

Цей челендж був не про заборони, а про нову звичку, контроль свого тіла та усвідомленість. Мені стало цікаво перевірити на собі, як повна відмова від цукру вплине на організм. Наприклад, на настрій, на самопочуття, на шкіру, на емоцію, на енергію, на апетит.

Часто ми навіть не помічаємо, скільки цукру з’їдаємо за день: зранку щось солоденьке, потім шоколадка якась, згодом ще щось до чаю — і так по колу. Здається, що трошки з’їли, але якщо підрахувати, то реально виходить немаленька така кількість. Тому захотіла подивитися, як мій організм реагуватиме, якщо прибрати цукор повністю на 60 днів.

У результаті відчула колосальну різницю. По-перше, в мене реально пропала тяга постійно щось жувати. Я не переїдала, мені не хотілося доганятися якимись перекусами. Паралельно була на інтервальному харчуванні, якого постійно дотримуюся: їм два рази на добу — обід і вечерю.

Без цукру було суперкомфортно: нормальний апетит, ніякого хаосу й стабільна рівна енергія. Відчула, що почала ставати більш «сухішою», легшою, менше набряклості в організмі, адже цукор затримує воду. До челенджу теж харчувалася більш-менш нормально, але інколи могла грішити солодким. Я ще та ласунка. Обожнюю шоколад, особливо Tablerone. Могла їсти його нескінченно. Тому «60 днів без цукру» були для мене складними, але корисними. Я зрозуміла, що солодке затягує, а коли його мінімізуєш, то краще відчуваєш тіло й потреби.

Про спорт

Ви 16 років професійно займалися баскетболом. Чому саме цей вид спорту обрали?

Воно якось прийшло дуже природно. Я пробувала різні види спорту. Займалася трохи легкою атлетикою, але вона не зайшла, тому швидко закинула. Потім було плавання. Навчившись, зрозуміла, що професійно в це йти не хочу. А коли мені було десь приблизно 12 років, до мене в школі підійшов тренер і запропонував прийти на тренування й спробувати баскетбол. Спершу подумала, що буде як завжди: спробую, пару разів сходжу, не сподобається й перестану. Але дуже помилялася. Із першого тренування я дійсно закохалася в баскетбол. Займалася ним до 28 років. Завершила вже тоді, коли потрібно було переїздити в Прагу. Згодом завагітніла — і пріоритети змінилися.

Баскетбол — це і динаміка, і командна гра, а я обожнюю саме командний вайб. Там не тільки від тебе залежить результат. Треба вміти грати злагоджено, домовлятися, відчувати інших, мислити на майданчику. Це спорт, який реально прокачує і критичне мислення, і швидку реакцію, і характер. Мені не просто подобалось, у мене реально виходило. Я грала за свою команду в Суперлізі, грала за збірну Україну у своїй віковій категорії. Розуміла, що в мене є талант, але, звісно, талант без праці — це нічого. Тому тренувалася, вкладалася по-максимуму. Баскетбол дав мені дуже багато: і дисципліну, і витримку, і силу, і впевненість в собі. Це не просто було, що 16 років програла і все. Баскетбол став частинкою мене, сформував як сильну впевнену в собі людину.

А зараз яким спортом займаєтеся?

Зараз баскетболом професійно вже не займаюся. Окрім переїзду й вагітності, поставити крапку в цьому виді спорту мене змусила і травма попереку. Я не могла ні ходити, ні бігати нормально. Травматолог порадив зупинитися, бо матиму серйозні наслідки для здоровʼя. Тому перемкнулася на більш спокійні ритми. Але баскетбол не зник повністю з мого життя. Любов до нього відчуватиму завжди. Якщо є можливість десь покидати м’ячик або зіграти з кимось, завжди погоджуюся.

Зараз я не практикую якийсь один конкретний вид спорту. Наприклад, тільки зал чи йога. Тренуюся вдома, роблю високоінтенсивні домашні тренування по 30-40 хвилин приблизно три рази на тиждень. Зазвичай це в мене понеділок, середа і п’ятниця, але буває, що графік трохи «плаває». Практикую ходьбу. Правда, восени і взимку в Ірландії з цим складніше через погоду. Плюс я мама 3-річної дитини, тому постійно в русі.

У кожної мами настає момент вигорання, коли рутина перетворюється на суцільний стрес. Які хелсі-звички допомагають вам заземлитися?

Так, 100% у кожної мами буває момент вигорання, бо дитина постійно потребує уваги, ти весь час у рутині (садочок, побут, навчання, свої якісь справи). При цьому треба мати гарний вигляд, бути зібраною, спокійною. А це не завжди легко. Тоді мене рятують мої базові хелсі-звички. По-перше, це рух: тренування, ходьба.

Будь-яка активність — цей мій мастхев, мій антистрес. Тому не просто так тренуюся тричі на тиждень. Можливо, це ще баскетбольний досвід дає про себе знати, бо тоді тренування були майже щодня. Організм до цього звик. Для мого ментального здоровʼя потрібно обовʼязково рухатися. Якщо є шанс пройти з пів годинки замість транспорту, вибираю прогулянку. У цей момент я ніби залишаюся наодинці зі своїми думками, нервова система заспокоюється, а я стаю стабільнішою.

Друге, що мені допомагає заземлитися, — це сон. Він дуже впливає на мій стан. Коли ти мама маленької дитини, з цим, звісно, складно: то донька захворіла, то в мене навчання і треба робити проєкти ввечері. Буває, що лягаю пізно, а вставати треба о 5-6 ранку. Тому якщо є можливість лягти раніше, роблю це без вагань.

Третє, що допомагає, це харчування. Якщо харчуюся правильно, набагато спокійніші нерви. Організм вдячний — і я не така роздратована.

А ще мене дуже заземляє тиша. Для мам — це подарунок долі: коли є 20 хвилин для себе, навіть якщо в цей момент мити посуд, але ніхто не кричить: «Мама, мама». У цей момент можу видихнути, зібратися й повністю повернутися в нормальний стан.

Ну, і найголовніше, я поступово вчуся не вимагати від себе ідеальності, менше тиснути на себе. Я перфекціоністка, тому інколи з цим буває непросто. Головне — щоб я була спокійною, дитина в безпеці, а вдома панувала нормальна здорова атмосфера, а не ідеально складені рушники.